Він упевнив себе, що вся ота сила-силенна пригод у книжках — чистісінька правда, і нічого в світі не було для нього правдивішого за них

Він казав, що Сід Руї Діас7 був дуже гарний рицар, але не міг рівнятися до рицаря Пломенистого Меча, який одним махом уклав двох надзвичайних і бундючних велетнів. Багато гарного казав він про велетня Моргайте8, що один з усього велетенського роду — чванливого й нечемного — був ввічливий та добре вихований. Та найкраще ставився він до Рейнальда Монталь-банського, а особливо коли бачив, як той виїздив зі свого замку, грабував усе, що тільки міг, і вкрав навіть за морем статую Магомета9, зроблену, як каже історія, з чистого золота. За те, щоб дати доброї прочуханки зрадникові Галалонові, він оддав би ключницю, та й небогу на додачу.

Зрештою, він збожеволів зовсім, і йому врої-лася в голову думка, якої досі не було ще в жодного божевільного. Йому здалося пристойним і конче потрібним — щоб збільшити свою славу і для користі рідного краю — стати мандрівним рицарем. Заради цього він мусив подорожувати по всьому світу зі зброєю та конем, шукати пригод і робити те, що, як він читав, повинні робити всі мандрівні рицарі, тобто карати за різні кривди та наражатися на всякі небезпеки, щоб, перемагаючи їх, укрити своє ім’я вічною славою. Бідолаха уявляв уже себе увінчаним за своє рицарство щонайменше короною Трапезунда10 і, захопившись цими приємними думками, хутчій почав здійснювати те, чого весь час так жадав.

Передусім він почистив панцер, що належав ще його предкам і багато віків стояв забутий десь у кутку та взявся іржею і цвіллю. Він почистив та направив його якнайкраще, але спостеріг у нім велику нестачу - у шоломі не було забрала і був тільки самий шишак11. Але тут стала в пригоді його вигадливість, — зробивши з картону забрало та прикріпивши його до шишака, він надав усьому приладові вигляду цілого шолома. Щоб дізнатися, чи досить він міцний та чи може витримати удар мечем, він узяв свій меч, двічі добре ним рубонув і враз знищив усе, що майстрував цілий тиждень.

Легкість, з якою він порубав на шмаття шолом, йому не сподобалась, і, щоб запобігти небезпеці надалі, він підклав зсередини кілька смуг заліза. Задоволений тепер міцністю шолома, але не зважуючись уже на нову спробу, він одклав його набік, вважаючи за найкращий у світі.

Після цього він пішов подивитись на свою шкапу, і хоч копита в неї були в розколинах, а вад більше, ніж у коня Гонелли12 (а в того були сама шкура та кістки), йому здалося, що ані Бу-цефал Александра13, ані Баб’єка14 Сіда не можуть із нею рівнятися. Чотири дні вигадував він ім’я своєму коневі, бо ж (казав він сам собі) немає рації, щоб кінь такого славетного рицаря, сам із себе такий добрячий, мав якусь невідому назву. Він силкувався добрати йому ім’я, з якого видно було б, чим був кінь до того, поки ще не належав мандрівному рицареві, і яке нагадувало б те, чим він є тепер. Йому здавалося, що після зміни становища господаря і ім’я коня мусить змінитися на нове — славетне та гучне, що пасувало б до його нового призначення та нової праці. Отак вигадавши, обміркувавши, приклавши, відкинувши та ще вигадавши багато імен, він, кінець кінцем, назвав його Росінантом15; це ім’я здавалося йому гучним і змістовним.



Отак добравши собі до вподоби ім’я коневі, ідальго хотів і собі взяти нове ім’я. На ці роздумування пішов іще тиждень, і нарешті він назвав себе Дон Кіхотом. Проте, згадавши, що Амадіс не задовольнився самим ім’ям Амадіса, а додав до нього ще ім’я свого королівства та рідного краю, бо хотів їх уславити, і тому назвався Ама-дісом Гальським, наш рицар подумав, що слід і йому додати до свого імені назву свого рідного краю. Отож він і назвав себе Дон Кіхотом Ла-манчським, що, як здавалося йому, вказувало на його походження та прославляло його батьківщину. Почистивши зброю, зробивши шолом, назвавши коня, він побачив, що тепер йому треба тільки знайти даму серця і закохатися в неї, бо мандрівний рицар без кохання — однаково, що дерево без листя й без соку. Він казав собі:

Мабуть, я зустрінуся з яким-небудь велетнем, як це звичайно трапляється з мандрівними рицарями, одразу ж скину його з коня, або розрубаю, або візьму в полон. Тоді конче треба мати даму, до якої його можна послати. Він увійде, схилить коліна перед моєю коханою і скаже принижено й покірно: «Я, велетень Каракульям-бро, господар острова Маліндранія. Мене переміг на поєдинку рицар Дон Кіхот Ламацчський, якого ще мало славлять, і послав до вашої милості, щоб ваша величність користувалася мною по своїй волі».



Як же зрадів наш рицар після такої промови, а найбільше, коли знайшов, кого обрати дамою серця! Кажуть, що в сусідньому селі жила вродлива сільська дівчина, в яку він був колись закоханий, але вона, кажуть, ніколи цього не знала й не помічала; звали її Альдонса Лоренсо. їй саме й вирішив він надати титул володарки своїх думок. Добираючи прізвище, що не різнило-, ся б від її справжнього прізвища та одночасно нагадувало б ім’я якоїсь принцеси або знатної дами, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо вона була родом із Тобоса); ім’я, на його погляд, мелодійне, незвичайне та змістовне, як і всі інші, уже вигадані ним імена.

РОЗДІЛ II


5223612812380842.html
5223634287785171.html
    PR.RU™